Роман Климовський: «У нашій державі все перевернуто з ніг на голову»

Менеджер «Пікардійської терції» — про сцену і поза нею

Шість продюсерів

—Чому ви вирішили займатися продюсуванням саме «Пікардійської терції»?

—По-перше, я хотів би визначитися з поняттями. Щодо «продюсування». На мою думку, більшість людей, які називаються продюсерами в Україні, займаються лише менеджментом групи чи виконавця.

—Ви себе вважаєте ким: продюсером чи менеджером?

—Менеджером. Тому що у продюсера кардинально інші обов’язки і вимоги до нього. Тим більше, у такому колективі, як «Пікардійська терція», по суті, шість людей одночасно займаються продюсуванням — це учасники гурту. Адже у кожного з них є цікаві музичні та сценічні ідеї, цікаве бачення візуального та аудіовтілення тощо. Тож, я у цьому колективі вважаю себе менеджером — людиною, яка слідкує за справами колективу, корегує ці справи і намагається працювати так, щоби вони йшли якнайкраще.

—Гаразд, з поняттями визначилися. Отож, чому саме «Пікардійська терція»?

—Одразу сказати — чому. Просто з’явилася оригінальна виконавська одиниця, яку я для себе відкрив у 1994 році. І щоби вона не пропала, займаюся нею і далі.

Все вирішити ногами

—Чи правда, що свого часу до вас із проханням «зайнятися» його групою звертався Святослав Вакарчук?

—Так, але це було давно — ще коли хлопці з «Океану Ельзи» жили у Львові. Тоді вони приходили у мистецьке об’єднання «Дзига», де я працював у продюсерському відділі. Певна співпраця тоді відбулася: виступи у клубі-кафе «Лялька», їх участь у різних акціях, які проводила «Дзиґа». Але це було давно.

—А як вийшли на «Пікардійську терцію», чи то гурт сам вас знайшов?

—Точно сказати важко, хто до кого прийшов. Був такий тур «Свобода вибору», в якому брали участь багато виконавців, зокрема, «Кому вниз» та Ірина Білик. Не вистачало у концерті грамотної «крапки». Тоді власне згадалася «Пікардійська терція». Хлопці взяли участь у концертах у Києві, Донецьку та Львові. Власне, там у нас відбулося знайомство, я побачив, що це є, які стосунки між людьми, яке ставлення до роботи, і запропонував співпрацю.

—З чого ви почали свою роботу і до чого дійшли зараз?

—Колись давним-давно Юрій Варцебюк, який працював в агентстві «Ростислав шоу», сказав мені: «Є багато речей, які я вирішуватиму по телефону, а ти вирішуватимеш це ногами». Отак і починав. Тепер цю фразу я повторюю всім тим, хто приходить до мене і просить чогось навчити. Щоби зрозуміти, що воно таке, треба дійсно спершу «вирішувати ногами». Перші зв’язки, які (як виявляється пізніше) є найціннішими, налагоджуються за кавою чи за невеликим коньяком.

—З якою мотивацією ви приходили до спонсорів дванадцять років тому і з якою приходите зараз?

—Найбільш нелюбима мною справа — просити гроші. Це мій мінус, і я його знаю. Ми з «Пікардійською терцією» намагаємось оперувати коштами, які вдалося заощадити, заробити. І якщо просимо кошти під якийсь проект, то звертаємося до друзів. Як дванадцять років тому, так і нині.

Довідка

«Пікардійську терцію» створили 24 вересня 1992 року у Львові Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрiй Капраль і Богдан Богач.

Нинішній склад:

Роман Климовський (менеджер),
Володимир Якимець (художнiй керiвник, тенор),
Ярослав Нудик (тенор-універсал),
Андрiй Капраль (тенор),
Андрiй Шавала (бас),
Роман Турянин (тенор),
Богдан Богач (баритон).

Дискографія гурту налічує 9 альбомів:
«Пікардійська терція» (1994),
AD LIBITUM (1995),
«Тиха ніч» (1996),
«Сад ангельських пісень» (1997),
«Я придумаю світ» (1999),
«Ельдорадо» (2002),
Tercja Pikardijska (2002),
збірник «Українська колекція» (2003),
«Антологія. Том 1» (2003),
«З неба до землі» (2004),
«Антологія. Том 2. Фольк» (2005)

Піратство зникає

—Чи виступаєте на приватних вечірках, і на яких умовах?

—Такі пропозиції до нас надходять, і ми погоджуємося. А щодо умов, то я б не хотів називати цифри. Але, якщо би це було економічно невигідно, то ми би, звичайно, не погоджувалися.

—Але вигідніше все ж таки робити концерти?

—У нашій державі все перевернуто з ніг на голову. Адже, за логікою, концерти є промо-речами, які передують, наприклад, виходу нового альбому і спрямовані на те, щоби привернути увагу слухачів, щоби вони його купували. А в Україні, на жаль, основний заробіток музикантів — власне концерти, а не реалізація компакт-дисків. Хоча, це вже поступово проходить. Адже рекордингові компанії, які займаються виданням альбомів, починають платити артистам гроші. Поступово зникає проблема піратства, хоча вона і надалі є.

—Завдяки чому це відбувається?

—Завдяки, в певній мірі, державі та людям, які займаються цим бізнесом. Йде пошук цивілізованих відносин, прагнення навести порядок у цій царині. Інакше просто важко працювати.

—Де закінчується свобода творчості виконавців «Пікардійської терції» і починається диктатура менеджера?

—У процес творення пісень я намагаюся не втручатись. Всі учасники групи мають вищу музичну освіту, і багато речей вони, можливо, відчувають краще за мене. Може навіть не розумом, а серцем, душею. При виданні альбомів ми все обговорюємо і приймаємо рішення. Тоді вже є чітка позиція кожного учасника колективу. Вона, умовно, візується на папері, мовляв, я згідний з таким переліком пісень, які виходять у цьому альбомі, і впевнений, що це є найкраще з того, що ми можемо за­пропонувати зараз. А от у процес творення намагаюся не пхати свого носа.

—А що стосується іміджу?

—А от тут намагаюся пхати свого носа. Навіть зовнішній вигляд музикантів на сцені є у списку моїх обов’язків.

Поза сценою

—Чим регулюється ваша співпраця з групою — контрактом?

—Ми уклали усну джентльменську домовленість. Хоча це є неправильно. Буває так, що люди спочатку працюють разом довго і важко, а вкінці не завжди залишаються джентльменами. Але ми надто давно знайомі і вважаємо себе друзями, щоби зараз «візувати» багато речей на папері. У нас є відпрацьовані впродовж років правила гри. Кожен їх знає і намагається дотримуватися.

—Як вдається знайти консенсус шістьом творчим людям, у кожного з яких є свої ідеї, плани, задуми, і одному прагматичному, в котрого своє бачення?

—У житті поза сценою бувають дуже важкі періоди, коли приймаються складні рішення. Це нелегко. Але за стільки років співпраці ми звикли говорити те, що думаємо, не лукавити і не тримати в собі, щоби потім, у якийсь певний момент, цим скористатися. Ми одразу про все говоримо відверто: що кому не подобається чи непокоїть.

—Чи могли б ви порівняти саму процедуру організації концертів в Україні та за кордоном? Де легше, де важче і чому?

—Насправді всюди однаково, всюди важко. Однозначно сказати, де легше, — не можна. Все залежить від того, з ким працюєш, хто є твоїми партнерами. На концерт працює добрих 20‑30 людей, кожен у своїй сфері. Адже успіх концерту залежить як від людини, яка займається рекламою, так і від художника-дизайнера, звукорежисера, освітлювача і ще багатьох фахівців.

Плюси-мінуси

—«Пікардійську терцію» рідко можна помітити серед учасників якихось концертів з політичним підтекстом. Так випадково складається, чи це ваша принципова позиція?

—Ми намагаємося бути аполітичними як колектив, не прив’язувати мистецтво до політики. Це не завжди виходить. Тож, якщо суміщаємо, то у дуже рідкісних випадках.

—Наскільки політика впливає на діяльність колективу і на шоу-бізнес загалом?

—Так само, як вона впливає на усе життя, на усі напрямки розвитку у державі. Нам особисто найбільше залежиться на стабільності і на перспективі розвитку держави. Адже коли у державі є нестабільна ситуація, тоді неможливо нічого планувати і розвивати. Згадати хоча б «старі часи», коли, умовно, вранці квиток на концерт коштував еквівалент 10 доларів, а ввечері його ціна була вже долар. А це просто вбивчі речі, адже тобі треба оплатити зал, сцену, звук, світло…

—Що є найбільшим здобутком і недоліком «Пікардійської терції»?

—Здобуток — це те, що колектив працює вже майже 15 років, і є реальні плоди цієї праці. Видані альбоми, проведені концерти. Найбільший плюс «Терції» — відвертість і щирість зі сцени. Якщо банально заробляти на сцені гроші, то люди тебе любитимуть рік, може, два, а на третій забудуть. «Пікардійська терція», слава Богу, працює вже майже 15 років, і потенціал є ще, як мінімум, на п’ятнадцять. А щодо негативу, то і він був, але нехай лишиться лише з нами.

Від двох до 102-х

—«Пікардійська терція» активно видає альбоми. Для вас який з них є найкращим?

—Для кожного учасника колективу — по різному. Всі вони добре продаються. Особисто для мене найулюбленішим є «Сад ангельських пісень». Це взагалі шостий чи восьмий компакт-диск, офіційно виданий в Україні. Коли в мене поганий настрій, я завжди вмикаю пісні з цього альбому.

—Від чого ви отримуєте найбільшу сатисфакцію, будучи на концерті свого колективу?

—Від того, як люди реагують. Завжди є свої мінуси. Ти бачиш: там недо­працьовано з декораціями, а тут світло можна було покращити, зі звуком краще можна було попрацювати. Але таке аналізується пізніше, коли їдеш після концерту за кермом і прокручуєш у голові все від початку до кінця. Тоді згадуєш кожну репліку, сказану виконавцем, кожен жест. А зал відчуваєш одразу. Що вони хочуть, як вони хочуть, можливо, треба було трохи по-іншому побудувати програму. Це треба аналізувати, щоби наступного разу не робити тих самих помилок.

—Наскільки змінилася аудиторія «Пікардійської терції» з моменту, коли ви починали, і зараз?

—Я не можу сказати, що публіка кардинально змінилася. Як у «А-ба-би-га-ла-ма-ги» — від 2 до 102. Є старші люди, які з великим задоволенням ходять на наші концерти, є малі діти, які співають «Трамвай», чи «Берег річки». Власне, це теж є проблема менеджменту і маркетингу — прорахувати віковий ценз і статус людей, які ходитимуть на концерти колективу. На «Терцію» ходять усі: міністри, професура, студенти…

Досьє
Климовський Роман Богданович
Народився: 30 березня 1971 р. у с. Ягільниця Тернопільської області
Освіта: вища технічна
Кар’єра: менеджер гурту «Мертвий півень» (1991-1993).
Заступник директора мистецького об’єднання «Дзиґа» (1994-1999).
Менеджер гурту «Пікардійська терція» (з 1994).
Сім’я: одружений, виховує двох синів.
Захоплення: люльки, автомобілі, риболовля.

Напишіть відгук