Славко Нудик: «Створення акапельного колективу й тримання …

У другій частині інтерв’ю з одним із учасників вокальної формації «Піккардійська терція» про те, як адміністраторові колективу довелося вийти на сцену замість одного з музикантів і чи після цього вдалося схилити його до занять вокалом; чи застрахували учасники вокальної формації свої голоси; про перші зароблені гроші і чи можлива «Піккардійська терція Junior» та про те, як впливає назва на світогляд музикантів.

– Ваш незмінний адміністратор Роман Климовський в одному з інтерв’ю розповідав, що одного разу йому довелося вийти на сцену замість Андрія Капраля…

С. Нудик: Це так смішно було. Це був такий прикол, ми всі до сих пір сміємося з того. Це трапилося в Польщі, де в нас була велика «солянка». Ми мали честь бути запрошеними на центральний урядовий концерт у підтримку «Солідарності» та Лєха Валенси й співати на одній сцені з Марилею Родович, Чеславом Нєменом, з групою «Будка суфлера». У Капраля дуже сильно заболіла голова. Ясна річ, що ми його посадили в машину й відправили до готелю. А наш польський адміністратор слізно попросила щось зробити заради картинки, де ми всі у фіналі виходили, бо вона може нам знадобитися для польського ринку, мовляв, ми поруч з такими людьми стоїмо. Тоді Роман каже: «В принципі, Капраль костюм лишив, я можу одягнути його, співати все одно не будемо». Ми його досі підколюємо через це: «Може, ти вже якісь уроки вокалу почнеш брати – мало що може статися».

– А не було жодного разу, коли ви виступали не повним складом, бо різні бувають ситуації, скажімо, хтось не доїжджав з певних причин?

С. Нудик: Та ви що? Це відпадає. Тому що у нас, скажімо, з 20 пісень, які є на концерті, лише 2-3 композиції, де може продублюватися партія. Це просто неможливо.

– Тому, з огляду на це, наступне питання: ваші голоси застраховані?

С. Нудик: Ні. Чомусь не застраховані. Нема в нас такої традиції. Ми просто намагаємося берегтися, ми розуміємо, що це не довіку, але… ну, не прийнято таке в нас.

– Цього року це вже другий досить великий тур «Піккардійської терції». Чи вплинув на такий потужний гастрольний графік той факт, що до нас практично перестали їздити російські виконавці?

С. Нудик: Я взагалі як корінний львів’янин (і ми всі) мало знайомий з російськими артистами. До нас більше приїжджають із Заходу. Наприклад, ми їздимо по Великій Україні, то багато імен на афішах я взагалі вперше бачу. До нас вони не доїжджають. Якщо з Росії хтось і приїжджає, то це «мегазірки», за яких не соромно. Я сам з великим задоволенням, скажімо, ходив на Михайловського, на балет – це супермистецтво! Я ходив на Агутіна – і зал битком був забитий! Наприклад, на Лію Ахеджакову, коли вони з Богданом Ступкою грали «Старосвітських поміщиків». Зараз, скажімо, я подав ідею на «Заньківчанські вечори» в театр імені Заньковецької запросити Лію Ахеджакову. Це буде бомба! А відповідаючи на ваше питання – думаю, українській глядач став розумнішим завдяки популяризації нині ідеї єдності України. Я думаю, що це є один із шансів знову запровадити моду на українське, і я буду просити Бога, щоб ми цей шанс не упустили. Ця мода була вже неодноразово – за Кравчука, за Кучми, за Ющенка – і ми її постійно «просирали». Я не знаю, хто, але її «просирали» весь час. Тобто нам цей шанс давався дуже багато разів, і треба було зачепитися. Скажімо, «Слава України!» – «Героям слава!» у нас як «Добрий день!» чи «Добрий вечір!». Це для вас нове. І треба хукати на це, бо таке має йти від серця й воно йде від серця. Тому що кожен українець починає прокидатися й кожного ранку заглядати в паспорт, де написано «українець». Окей, російською мовою говориш – нема проблем! Але ти є українець! Постійно треба заглядати в паспорт! Далі треба буде робити культурні експансії сюди. У нас є сила-силенна українських колективів абсолютно експортних, причому вони не тільки у Львові, вони далеко не у Львові. Я думаю, що і у вас вони є, у Кіровограді. Тобто до нас, до Львова, з усієї України приїжджають такі колективи, що дах їде просто. Те, що Львів є кузнею культури – це застаріла інформація. Тому я хочу побажати, щоб ви відкривали в себе такі колективи, тому що в кожному місті України є скарби.

– І питання про скарби майбутнього. Ви вже 22 роки на сцені. Готуєте собі зміну?

С. Нудик: Ми не ставимо таке собі за мету. Ми займаємося своїм розвитком, ми постійно вчимося, ми далеко не є довершеними. Розумієте, оте, що ми колись творили напівголодними, зараз ми нарешті маємо можливість показати. Скажу вам відверто, за 22 роки у нас не було ще таких величезних турів. У нас 2-3 концерти могло бути підряд. У Польщі в час Різдва у нас міг бути тур на 8-9 концертів. А це, в принципі, нове для нас. За що ми надзвичайно дякуємо Богу. Бо гастролі для артиста – це життя. Тим більше, приїхати сюди.

– В одному інтерв’ю Володимир Якимець розповідав, що доньки Андрія Капраля співають татових пісень. Не було ідеї створити щось на зразок «Піккардійська терція junior» з дітей музикантів формації?

С. Нудик: Ні, не дай Бог. Ми взагалі провидінням створилися. Бо справді створити ще один такий колектив з нуля – ну його нафіг. «Man Sound» – взагалі герої, попри ту, далеко не популярну музику, яку вони виконують, і ще триматися разом – це вже дуже велика любов до справи, яку вони роблять. І це їм воздасться, однозначно. А всім колективам, котрі збиралися співати, як «Піккардійська терція», і на п’яти нам наступати, я б сказав: «Друзі, спочатку з’їжте бочку лайна, а потім з лайном в роті поспівайте трошки. А потім ще раз окуніться в лайно. Потім одягніть смокінг – і ще раз в болото. І тоді ви, може, будете «Піккардійською терцією». Створення акапельного колективу й тримання його «на плаву» – це шлях найбільшого опору.

– Опору кому? Чому?

С. Нудик: Найперше, тим сам собі належиш. Плюс до того – вижити у вирі тої низькопробної музики, яка зараз є. Далеко не кожен зараз прийде та буде слухати, як стоять шестеро й співають a capella. Це апарат. Це неабияке вміння визвучити тих людей, щоб вони звучали, як моноліт. Перш, ніж досягти відчуття плеча один одного, процитую класика, «чуття великої родини» – це страшенні репетиції. Є в тебе голос, нема в тебе голосу – чувак, вибачай, треба це робити, треба харкати, але співати. Бо інакше просто тебе ніхто не сприйме. Ми перші гроші заробили на сьомому році свого існування.

– Можна детальніше?

С. Нудик: Заробили кожен по 5 доларів – в принципі, як нам тоді здавалося, непогані гроші, десь півтора тижні на них можна було їсти.. Це було на лакофарбовому заводі. Місцевий директор десь нас чув, і ми припали йому до ока, до вуха й до серця.. Він запросив нас на 9 травня на вшапнування ветеранів заводу. Причому, що в нас був свій репертуар, а директор попросив нас, коли ветерани заходитимуть, заспівати попурі з фронтових пісень. І ми нашвидкуруч зробили, взяли по куплетику з кожної пісні, зв’язали якось воєдино, начорно, все одно там стоятиме шум, гам. Але фон ми мусили створити.

– Завдяки вашій вокальній формації навіть далекі від музики люди знають, що «піккардійська терція» – це завершення мінорного твору мажорним акордом. За ці 22 роки вас ніколи не залишала впевненість у тому, що все врешті-решт буде добре?

С. Нудик: Це сам принцип «Піккардійської терції». В принципі, ми по життю оптимісти. Ми ніколи не переставали працювати. Ми досі свято переконані в тім, що займаємося улюбленою справою. Тому воно не може бути інакше, як добре!

Напишіть відгук