Якимець: «Такої України, як була раніше, вже не буде!»

Ірини Середи

Не минуло й п’яти місяців, як чоловіча вокальна формація «Піккардійська терція» знову рушила з концертним туром на Схід і Південь України. Співали лауреати Шевченківської премії у Кременчуці, Мелітополі, Нікополі, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, Кіровограді, Полтаві, Сумах, Кривому Розі та Дніпропетровську

– Тепер більше, ніж кілька місяців тому, відчувається цілісність України, – говорить художній керівник «Терції» Володимир Якимець. – Вже не чули розмов про бандерівский Захід, про друга-Росію, хоча, напевно, такі розмови десь є…

– Яка відвідуваність була на концертах?

– Всюди – аншлаги. Ми, в принципі, були готові бачити  половину залу і навіть менше, бо долар злетів догори, пенсій і зарплат не збільшують, багато хто вкладає гроші у допомогу військовим і пораненим, у волонтерство…  Тому й говорю, що були приємно вражені такою кількістю публіки. А в Дніпрі дали й додатковий концерт.

– Можливо, люди після концертів підходили поспілкуватися?  Що говорили, про що питали?

– Гастролі тривали 12 днів. А перед тим ми співали в Одесі і Харкові. Після концерту у Харкові до нас підійшов молодий чоловік. Він із харківських ультрас.  З’ясувалося, що це він надіслав нам записку на сцену: «Вибачте, Львів, що ми вчасно вас не підтримали» і прохання заспівати «Пливе кача» і «Ще не вмерла Україна». Також був цікавий випадок у Мелітополі, коли прийшла поспілкуватися жінка, котра познайомилася з нашою творчістю півроку тому – почувши «Пливе кача».  Стверджує, що бачила в очах публіки суцільний позитив, а публіка у залі – різна. І якщо цей позитив спричинюють український фольклор чи інші пісні українською,  то ми не намарно були на гастролях.

– «Кача» всюди співали?

– Так. У минулому турі ми «Кача» не оголошували – співали і зали при тому вставали… Співали і тепер, і тепер зали вставали, але перед виконанням ми говорили, що стирається грань між людьми, що кілька місяців тому ніхто не міг подумати, що, наприклад, у Львові будуть дві футбольні команди: «Карпати» (Львів) і «Шахтар» (Донецьк) і що за «Шахтар» уболіватимуть не гірше, ніж на «Донбас-Арені». Також говорили про те, що перед тим, як іти на вибори, треба вдома, у спокої,  послухати «Кача» і добре подумати… Зрештою, якщо по всій Україні багато людей проголосували за «Самопоміч», а це партія «из логова фашистской Украины», – це показник згуртування людей і чітка ознака того, що України такої, як була раніше, вже не буде! На знаю, якою вона стане через 5 – 7 років, але те, що вона буде іншою, – факт.

– Яку програму возили?

– Брали за основу ту, з котрою їздили в попереднє турне. Зрештою, кожен артист включає у виступ найпопулярніше, бо люди приходять на те, що вподобали, відповідно – хочуть чути.  На кожному концерті співали «Спитай» Морозова на слова Коротича. Це, на мою думку, дуже важлива пісня, а особливо – зараз, коли люди ще до кінця не можуть визначитися із своєю позицією. Та й узагалі на Сході дехто розгублений – всі їхні ідеали просто  рухнули, вони на роздоріжжі – так, ніби людина все життя не бачила, нарешті їй зробили операцію і щойно зняли пов’язку… Ця пісня справді надихає на роздуми «Що ж буде далі?», бо молодшими ми не стаємо, а згадуватимуть про нас за нашими вчинками… Співали, як я вже говорив, «Кача», і співатимемо її й надалі, бо люди, на жаль, мають коротку пам’ять… А в самому кінці програми ставили наші найпопулярніші і, головне, оптимістичні  пісні. Популярні – щоби зал співав разом із нами. Оптимістичні  – щоби люди залишали концертний зал із позитивним настроєм.

– Наприклад?

– «Я спитався». Там є такі слова: «Я спитався в високого сонця, Як ясніш спалахнуть від зорі. Ні слівця не відмовило сонце, А душа моя вчула – гори».

– Що підспівувала з вами публіка?

– В принципі, все, що знала: «Шізгара», «Єлисейські поля», «Чарку вина», «Капелюх»…

– Мали можливість після концертів перепочити, побути серед людей?

– Ні, тому що постійно переїжджали – 12 днів, 12 концертів. Найменший переїзд – 77 км, найбільший – 300. Але після концертів встигалося поговорити… Я пам’ятаю такий дуже приємний момент. Після концерту у Дніпропетровську (п’ять місяців тому) до нас підійшла жінка, чоловік якої теж мав прийти на наш  виступ, але захворів і йому от-от мали зробити операцію.  Жінка просила сказати на телефон чоловікові слова підтримки. Ми, звичайно, сказали і заспівали «Многая літа». А вже тепер після концерту у Дніпрі до нас за куліси прийшла та ж жінка – не сама, з чоловіком. Не пам’ятаю, яка саме була операція в чоловіка (негативи не затримую у голові), але приємний той факт, що він одужав… Якщо потрібна наша творчість комусь для одужання, ми хоч по сто разів на день співатимемо «Многая літа», аби тільки помагало. Цікава історія трапилася і в Кривому Розі. У травні хлопець, котрий обслуговував апаратуру на концерті, на наступний день після нашого виступу отримав повістку і поїхав в зону АТО. Символічно, що цього разу, коли ми знову виступали к Кривому Розі, він повернувся з АТО і на нашому концерті знову виставляв звук.

– Що, Володю, скажеш про результати виборів? Розчарування нема?

– Чесно кажучи, ні. Бо для мене вони відбулися більш-менш прогнозовано – на те, що парламент після тих подій, як народ став на свій захист, мусить бути проукраїнським. Головне, щоби самі депутати зробили висновки: продаватися нема чого, бо тайне ставатиме явним. Мені головне, що в парламенті – нові обличчя, хай не так багато, як хотілося би. Як у нас в Галичині говорять? Наврочено, задавнено і заспано. У нас стільки роботи, що на відтермінування, коаліціаду і прем’єріаду часу нема!  Вибрали, призначили – і до роботи! Слава Богу, що країна втрималася, не спустилася до дефолту! Але розвиватися, реалізовуватися треба.

– Всередині «Терції» стосовно виборів і т.д. тертя не виникає?

– Ні! Чому ми 22 роки тримаємося разом? Передовсім тому, що однодумці ( і в житті, і на сцені). Звичайно, у кожного – свої переконання, але ми їх як тему до розмови не беремо.  Ніхто ні на кого не тисне. Тому, повторюю, що ми – однодумці. Інша справа, що політикою не займаємося і ніколи ні за кого не їздили співати…

– Тепер, по гастролях, перепочинок. Що потім?

– Як такого перепочинку не буде. 28 листопада у нас сольний концерт у Києві. Тобто зараз – репетиції. Також поїздки до Умані і Черкас. Далі –  Відень і Мюнхен, Київ, Біла Церква і  Вінниця. Треба працювати, бо зараз публіки на концерти ходить більше, ніж раніше.

– Чому?

– Я не можу пояснити того феномену, але можу пояснити, напевно, інше. При будь-яких подіях  – веселих чи трагічних, коли люди збираються у залі, разом, по-перше, це якесь єднання людей, причому – дуже різних. По-друге, якщо на сцені – артисти, які щиро працюють, віддаючи частинку не тільки своєї творчості, а й душі, то будь-кого підкупить щирість і просте до неї відношення. Коли ти на сцені – як зірка, а у залі – фанати… Ні, це не для нас. Це ми маємо показувати, що люди недарма гроші заплатили. Коли артисти щирі, то до них на концерти ходитимуть. Вакарчук і Руслана збиратимуть повні зали всюди – і на Сході, і на Заході, і на Півночі, і на Півдні. Повторюся: ми 12 днів їздили країною. Фірма, котра організовувала гастролі, – з Луганська, тур-менеджер – з Донецька, водій – з Одеси, «Терція» – це Львів, Тернопільщина і Закарпаття. Жодних конфліктів і суперечок у нас не виникало.  Говорили  про різне, але завжди приходили спільного знаменника, тому що Україну нема чого рухати тим, хто не має рухати Україну. Ми самі визначимося що до чого.

– Перед пораненими під час турне виступали?

– Ми завжди готові допомогти. І коли надходили такі пропозиції, коригували плани, знаходили час і можливості на такі важливі речі.

– Де були?

– У госпіталях Харкова й Одеси. Ясна річ, що ми за можливості підтримуємо поранених фінансово, але про доброчинність  воліємо не говорити, ніколи тим не хизуємося. Маючи можливість зараз, хочу сказати, що ми низько вклоняємося тим людям, які дозволяють нам на нашій землі робити те, що подобається. Це дорогого варто…

– Не страшно було тим хлопцям в очі дивитися?

– Не те щоби страшно… Розумієш, ми спочатку не знали, як поводитися… Війна, поранення. Невідомо, якою буде їхня реакція… Відразу ж вирішили, що не співатимемо сумних пісень. Зокрема – «Кача» і «Пустельника», бо хлопцям і без того достатньо негативу. Просто намагалися підняти їм настрій, щоби вони принаймні на ту годину відкинули неприємні спогади і мали приємні. Знаєш, так воно і вийшло, тому що потім нам дякували: «Ваша музика розраджує, дозволяє трохи відволіктися від тих негараздів зі здоров’ям, також – від новин, які переглядаєш і згадуєш друзів, що там залишилися…». Такі слова, повір, мають набагато більше значення, ніж квіти, котрі публіка приносить на концерт.. …

– Не стискало, Володю, горло, коли співали?

– Стискало… Не так в актовому залі госпіталю, куди приходять поранені, що можуть пересуватися. Звичайно, хтось на милицях, хтось із паличкою, когось привозили на візку… А от коли в Одесі начальник госпіталю завів нас у палату  до зовсім молодого прикутого до ліжка, на катетерах і крапельницях, хлопця, а він, до речі, закінчив нашу Львівську академію сухопутних військ, от тоді горло стискало… Так, за ним добре доглядають, лікарі і медсестри фахово роблять свою справу, але… Коли ми його запитали, чим займатиметься, коли одужає, почули: «Повернуся захищати Батьківщину!».

Розмовляла Тетяна Козирєва

Напишіть відгук